Podobno dusza opuszcza ciało podczas snu, ale znajdzie drogę powrotną, jeśli narysujemy mapę. O ścieżkach wiodących przez sztukę ku dobru i człowieczeństwu ukraińska artystka Mariia Mytrofanova opowiada Antoniemu Skrzyniarzowi.

 

Kim jest Mariia Mytrofanova? Dlaczego tworzy i jak się z tym czuje?

Jestem artystką z Odessy, z Ukrainy. Performansy, obiekty, instalacje, projekty multimedialne to mój sposób komunikacji. Tworząc swoje prace, analizuję procesy wewnętrzne, próbuję złapać różne przejawy duchowości i sięgam do natury jako źródła moralności. Sztuka jest dla mnie swego rodzaju terapią i formą refleksji nad ciężkimi tematami, które teraz bombardują życie.

 

Jak trafiłaś do Krakowa i jak przebiegał proces twojego zadomowienia? Czy można porównać Kraków z Odessą? 

Przeprowadziłam się tu z chłopakiem trzy lata temu. Teraz studiujemy na Uniwersytecie Pedagogicznym i pracujemy w Krakowie. Mój ojciec jest Polakiem. Wybraliśmy Polskę również ze względu na to, że chciałam poznać kulturę, z której częściowo się wywodzę. 

Dzięki swoim projektom odnajdywałam punkty zaczepienia. Tworząc obiekty Rushnyki z gałęzi znalezionych nad Wisłą, próbowałam połączyć się z nowym miejscem poprzez naturę. Spotkaliśmy tu wielu otwartych, ciepłych ludzi i jestem im bardzo wdzięczna za to, że pomogli nam poczuć się bardziej „swojo” w Krakowie.
Odessa to miasto nad morzem, wielonarodowe i ciepłe, a w Krakowie panuje zupełnie inna energia, jest rzeka. Miasto jest dynamiczne i mistyczne, z wieloma ciekawymi miejscami. Dotychczas udało mi się znaleźć kilka „miejsc siły” – jednym z nich jest Kopiec Kraka, gdzie wykonywałam performans Quieter, próbując uchwycić stan między życiem a snem, dniem i nocą. Do tego projektu wykonałam komplet pościeli z wyhaftowaną metaforyczną mapą dla duszy, która według wierzeń żydowskich opuszcza ciało podczas snu. Umieściłam na kołdrze i poduszkach znaki i wskazówki dla mojej duszy, aby znalazła drogę powrotną.

ph Sonia Mossoczy Rushnyk 2"Rushnyk", fot. Sonia Mossoczy 

 

Bycie artystką teraz jest maksymalnie ratujące

 

Jakie jest twoje podejście do bycia artystką we współczesnym świecie, pośród nawarstwiających się kryzysów?

Bycie artystką teraz jest maksymalnie ratujące. Niewidoczna cienka nitka, która zawiązuje kłębek bólu i niepokoju.  Sposób na wyciszenie i uspokojenie psychiki. To pomaga lepiej się odnajdywać w nowym, czasami chorym świecie. Są tematy, które niepokoją najbardziej: chaos, ból, kryzys, wojna w domu. W ciągu pierwszych dni po 24 lutego zbieraliśmy pomoc humanitarną, pomagaliśmy uchodźcom i uchodźczyniom, organizowaliśmy zbiórki pieniędzy i zakup niezbędnych przedmiotów. Po tych różnorodnych doświadczeniach i poszukiwaniach najlepszego podejścia zrozumiałam, że najbardziej produktywną drogą jest kontynuowanie pracy. Oprócz bezpośredniego wsparcia finansowego poprzez aukcje charytatywne, czuję konieczność szerzenia i popularyzowania kultury ukraińskiej. Słowa „wyszywanka”, „rusznyk” i „krajka” w nowym i starym kontekście powinny stać się rozpoznawalne na całym świecie. I zrobię co w mojej mocy, żeby w tym pomóc. Zdaję też sobie sprawę z tego, że wojna to wielki krok w tył w kwestiach moralności i kultury. Przed nami jeszcze leczenie wspólnej traumy, a artystki i działacze sztuki, jako lekarze i lekarki dusz, już w tym aktywnie uczestniczą.

 

Jaka jest więc droga do uleczenia? W jaki sposób chcesz sprawić, by sztuka zaczęła działać jako narzędzie zmiany na lepsze?

 Wszystko, co istnieje, ma pamięć, każdy materiał i każdy pomysł mają swoje korzenie. Lubię nawarstwiać te materiały, myśli i konteksty i uzyskiwać coś nowego. Nowe tkane kompozyty. Uwielbiam współpracować z naturą i roślinami w moich projektach, gdy z obiektów wyrastają kwiaty, rozrywając i rozszczepiając podkład z papieru. Widzę w tym piękno cykliczności procesów życiowych. Początek-Koniec-Odrodzenie.

Powrót do korzeni – do natury, korzeni rodzinnych i tych pierwotnych – wydaje mi się jednym i tym samym, ale na różnych warstwach i poziomach. Urzekają mnie te ogromne warstwy kodów kulturowych, które czasami odczytujemy nawet podświadomie.

Żaden nośnik pamięci nie jest wieczny, ale nawet w jego śmierci jest piękno. Przekazując pamięć i materializując historie rodzinne, działam w abstrakcyjny, chaotyczny sposób. Moje projekty są bardziej refleksją niż próbą systematyzacji tego kodu. Gdy sztuka pełni rolę nośnika pamięci, zostaje tylko asocjacyjny obraz czasów i okoliczności, w których żyjemy.

 

12550025"Single picket performance "?", fot. Nik Ponomarenko

 

W swoich pracach używasz haftu, tworzysz tkaniny i nawiązujesz do tradycji ukraińskich. 

Pochodzę z wielokulturowej rodziny, w której można było dosłownie wybrać swoją tożsamość. Mimo tego dopiero jako świadoma i dojrzała osoba zagłębiłam się w badanie kultury ukraińskiej. W swoich projektach inspiruję się symbolami kultury ukraińskiej, jej strojami, talizmanami i rytuałami.

Już w trakcie swojej działalności artystycznej zwróciłam się ku rzemiosłu i technikom tradycyjnym, doceniając długi proces tworzenia obiektów. Dzięki ręcznym technikom pracy mam poczucie kontaktu z innym światem, który żyje w zupełnie innym czasie. Poświęcając dużo czasu na proces tkania, nadaję powstającym przedmiotom większą wartość, działanie staje się performatywne, transowe.

Mimo nawiązań do tradycji, nie stronisz od nowych mediów. Masz na koncie parę prac, które są mocno przez nie kształtowane.

Do każdego projektu oddzielnie dobieram materiały i techniki, staram się nie ograniczać. Żyję w świecie nowych mediów, zatem wykorzystuję je w swoich projektach. Robię performensy dokamerowe, transmisje live na Instagramie z jednoosobowymi pikietami, projekt NFT pixel vase collection, a w pracy Family memory glitch analizuję błędy, które dają uszkodzone pliki. Część naszego życia upływa obecnie pomiędzy interfejsami, social mediami i niebieskim światłem ekranów. W tej przestrzeni znajduję mnóstwo wątków, które mnie interesują. Na przykład: śmierć profilów w sieciach społecznościowych, demokratyzujące piksele i przeniesienie kolekcjonowania na zdecentralizowane rynki online, a także najnowsze nośniki pamięci i ich nietrwałość. Gdy patrzymy przez nowe pryzmaty, stara problematyka wydaje się jeszcze bardziej interesująca.

Za jedną z moich misji uważam zachowanie i przekazanie dalej historii tej rodziny. Teraz ten temat jest dla mnie szczególnie ważny i bolesny. Jestem odcięta od rodziny i nie wiem, kiedy ich zobaczę

 

Praca Family memory glitch w uderzający sposób uzmysławia, z jaką łatwością można stracić fragmenty pamięci. W tym wypadku są to uszkodzone skany rodzinnych albumów. Jaka jest ich historia?

Projekt ten powstał całkiem niedawno, po 24 lutego. Moja mama i babcia musiały opuścić dom w Odessie, w którym mieszkałyśmy i gdzie spędziłam dzieciństwo. Myśląc o tym, przypomniałam sobie rodzinne zdjęcia, które pozostały w tym opuszczonym domu i inne pamiątki, których być może już nigdy nie zobaczymy.
Przypomniałam sobie też, że wiele lat temu moja kuzynka zrobiła skany tych zdjęć. Z powodu uszkodzenia nośnika na zdjęciach rodzinnych pojawiły się różne glitche. Błąd pochłonął część obrazu i tekstów. Zdjęcia mojej prababci Mary i prapradziadka Mosi zostały częściowo zasłonięte pikselami. Jest też najbardziej bolesne, ostatnie zdjęcie członka rodziny w trumnie, również pochłonięte przez glitch. Nie wiadomo, czy uda się zabrać oryginały z mieszkania, w którym leżą, ocalić pamięć i ponownie je zeskanować.

Nie istnieją wieczne nośniki informacji i sama pamięć nie jest wieczna. Z biegiem czasu tych dowodów, artefaktów i danych archiwalnych ubywa. Za jedną z moich misji uważam zachowanie i przekazanie dalej historii tej rodziny.

Teraz ten temat jest dla mnie szczególnie ważny i bolesny. Jestem odcięta od rodziny i nie wiem, kiedy ich zobaczę. Z tych materiałów wykonałam serię plakatów i zinów, które będzie można kupić w limitowanym nakładzie. Pieniądze zostaną przeznaczone na pomoc osobom prywatnym na Ukrainie

 

a88

a1"Family memory glitch" zin, fot.: Mariia Mytrofanova

 

Moja rodzina ma korzenie gruzińskie, żydowskie, polskie, ukraińskie i wiele innych, teraz jej członkowie mieszkają na całym świecie. Czuję tę mieszankę kultur i kontekstów. To często pozwala mi poczuć ziemię pod nogami

 

W Bunkrze Sztuki w ramach wystawy Małgorzaty Markiewicz To już nie jest męski świat można zobaczyć twoją pracę Krajka. Długi pas tkaniny, a na nim wyhaftowane nazwiska. Możesz przybliżyć nam tę pracę?

Dzięki mojej babci Lydii Kulikowej, która po ciężkiej chorobie musiała się teraz przeprowadzić na wieś, udało się zebrać 31 nazwisk z kobiecej gałęzi naszej rodziny. Znaleziona w archiwum i starannie zapisana w zeszytach historia naszych przodków teraz została ponownie pozostawiona w Odessie.
Ta praca stanowi próbę zapisania, zmaterializowania i przekazania dalej ważnego kodu rodzinnego. Istotnym wątkiem jest wypowiedzenie na głos tych najpierw zgubionych, a potem na nowo odkrytych nazwisk. Dawanie głosu, przywoływanie kobiet z niegdyś ogromnej, wielonarodowej rodziny. Nazwiska te często były zmienione podczas wojny i ewakuacji.

Pasek krajka jest częścią tradycyjnego ukraińskiego stroju. Niesie ze sobą funkcjonalne i głębokie znaczenia, pełne subtelnych symboli. Moja Krajka symbolizuje łączenie się z wielką rodziną, tworzenie związku z bliskimi, którzy już nie żyją. To próba zapewnienia sobie głębokiego wsparcia, którym później będzie można obwiązać swój wewnętrzny rdzeń, tak jak krajką obwiązywano plecy przed ciężką pracą.

Moja rodzina ma korzenie gruzińskie, żydowskie, polskie, ukraińskie i wiele innych, teraz jej członkowie mieszkają na całym świecie. Czuję tę mieszankę kultur i kontekstów. To często pozwala mi poczuć ziemię pod nogami.

ph Sonia Mossoczy 22Krajka26"Krajka", fot. Sonia Mossoczy 

 

Jaka postawa w życiu wydaje ci się teraz najbardziej sensowna? 

Teraz bardziej niż kiedykolwiek ważne jest, aby nieść światło. Jeśli to możliwe, trzeba żyć i pracować. Niezwykle ważne jest przytulanie bliskich, jeśli mamy taką możliwość. Trzeba tworzyć i leczyć dusze ludzi wokół, leczyć też własną duszę.

 

 *

Honorarium za przeprowadzenie wywiadu zostanie przekazane Polskiej Akcji Humanitarnej, która wspiera osoby z Ukrainy poszkodowane w wyniku konfliktu.

****

Mariia Mytrofanova - artystka z Ukrainy, odessyjka mieszkająca i pracująca w Krakowie. Studiuje na trzecim roku Sztuki i Mediów na Uniwersytecie Pedagogicznym. Jej sztuka jest próbą uchwycenia wszelkich przejawów duchowości, wyczuwania ciszy wewnętrznej i czerpania wiedzy, w tym moralności, z przyrody. Zajęła 24 miejsce w Kompasie Młodej Sztuki 2021. Ważne wystawy: "Ciszej", WCRS Wrocław, 2021 (indywidualna); "Camouflage", UFO Art Gallery, Kraków, 2021; "Uważaj, niech tylko mój terapeuta to usłyszy!", Galeria Podbrzezie, Kraków, 2021; "Krajka" - aneks do wystawy Małgorzaty Markiewicz "To już nie jest męski świat", Bunkier Sztuki, Kraków, 2022 (trwa).

  

****

Antoni Skrzyniarz (1999, Kraków) - student 2. roku Sztuki i Mediów UP. Członek wielogodzinnie imporwizującego bandu Smackjam, z którym ma na koncie realizacje teatralne w Narodowym Starym Teatrze im. Heleny Modrzejewskiej, koncert online w ramach Partnerstwa dla Muzyki 2.0 oraz liczne koncerty w klubach krakowskich i nie tylko. Współzałożyciel cyklu imprez Tune:l. Tworzy eksperymentalną muzykę syntezatorową, nagrywa zwrotki kolegów, lubi tworzyć wideo i grzebać w materii.

 

****

Zdjęcie główne "Hide-and-seek", fot. Ira Bobrovskaya 

 

****

 

Кажуть, що душа покидає тіло під час сну, але знаходить дорогу назад, якщо намалюємо карту. Про шляхи, що ведуть крізіь мистецтво до добра та людяності розповідає Антонові Скжиняжу українська художниця Марія Митрофанова.


Хто така Марія Митрофанова, навіщо вона творить і як до цього ставиться?

 Я художниця з Одеси, Україна. Перформанси, об’єкти, інсталяції, мультимедійні проекти – це мій спосіб спілкування. Створюючи свої роботи, я висловлюю аналіз внутрішніх процесів, намагаюся вловити різноманітні прояви духовності та використовую природу як джерело моралі.

 Для мене мистецтво сьогодні – це своєрідна терапія і спосіб відрефлексувати важкі теми, які зараз бомбардують життя.

 

Як ти потрапила до Кракова і як відбувався процес облаштування? Чи можна порівняти Краків з Одесою?

Я переїхала сюди з хлопцем три роки тому, зараз ми вчимося в Педагогічному університеті і працюємо в Кракові. Мій батько поляк. Ми обрали Польщу ще й тому, що я хотіла познайомитися з культурою, з якої частково походжу. Я знайшла пункти зачеплення через свої проекти. Зокрема об’єкти «Рушники» зроблені з гілок, знайдених на річці Вісла, які допомогли поєднатися з новим місцем крізь природу. Ми зустріли тут багато відкритих і теплих людей, і я дуже вдячна їм за те, що вони допомогли нам почуватися «як вдома» у Кракові.

Одеса – місто біля моря, багатонаціональне і тепле, у Кракова зовсім інша енергетика, є річка. Місто динамічне та містичне з багатьма цікавими місцями.

Наразі мені вдалося знайти кілька «місць сили» — одне з них — Курган Крака, де я виконувала перформанс «Тихіше», намагаючись зафіксувати стан між життям і сном, днем та ніччю. Для цього проекту я зробила комплект постільної білизни, на якому була вишита метафорична мапа для душі, яка за єврейськими віруваннями покидає тіло під час сну. Я розмістила знаки та вказівки на ковдрі та подушках, щоб моя душа знайшла шлях назад в тіло.

 

ph Maksim Makeev 22Quieter22 5"Тихіше", фото: Максим Макєєв

 Зараз бути художником надзвичайно рятівно

Як ти ставишся до ролі художниці у контексті сучасного світу та зростаючих криз?

Зараз бути художником надзвичайно рятівно. То є невидима тонка нитка, яка зав’язує вузол адаптації, болю та тривоги. Спосіб заспокоїти, розрадити психіку. Це допомагає краще знайти себе в новому, часом хворому світі. Найбільше хвилюючі теми зараз: хаос, біль, криза та війна вдома. Перші дні після 24 лютого ми збирали гуманітарну допомогу, допомагали біженцям та біженкам, організовували збір коштів та закупівлю необхідних речей. Після цього різноманітного досвіду та пошуку найкращого підходу я зрозуміла, що найпродуктивніший спосіб – це продовжувати працювати.

Окрім прямої фінансової підтримки через благодійні аукціони, я відчуваю важливість поширення та популяризації української культури. Слова «Вишиванка», «Рушник» і «Крайка» у новому й старому контексті мають стати впізнаваними у всьому світі. І я зроблю все можливе, щоб допомогти в цьому. Я також розумію, що війна – це величезний стрибок назад з точки зору моралі та культури. Попереду ще лікування спільної травми: художники та діячі культури, як лікарі та лікарки душ, вже активно долучені до цього процесу.

 

Отже, який шлях до зцілення? Як на твою думку мистецтво може працювати як інструмент змін на краще?

Все, що існує, має пам’ять, кожен матеріал і кожна ідея мають своє коріння. Мені подобається шарувати ці матеріали, думки та контексти та отримувати щось нове. Нові ткані композити. Я люблю співпрацювати з природою та рослинами у своїх проектах, коли з об’єктів ростуть квіти, рвучи та розколюючи паперову основу. Я бачу в цьому красу циклічності життєвих процесів. Початок-Кінець-Відродження.

Повернення до коренів, до природи, родини і першокоріння - мені здається одним і тим самим, але на різних шарах і рівнях. Мене захоплюють ці величезні пласти культурних кодів, які ми іноді читаємо навіть підсвідомо. Жоден носій пам’яті не є вічним, але навіть у його смерті є краса. Передаючи пам’ять і матеріалізуючи сімейні історії, я дію абстрактно та хаотично. Мої проекти — це скоріше відображення, ніж систематизація цього коду. Дивлячись на мистецтво, як на носій пам’яті, залишається лише асоціативний образ часу й обставин, у яких ми живемо. У своїх проектах ти використовуєш вишивку, створюєш тканини та звертаєшся до українських традицій.

Я походжу з багатокультурної сім’ї, де можна було буквально вибрати свою ідентичність. Проте лише у свідомому віці я заглибилася в досліджування української культури. У своїх проектах надихаюсь символами української культури, її костюмами, оберегами та обрядами. Під час своєї художньої діяльності я звернулася до традиційних ремесел і технік, тривалого процесу створення об’єктів. Через ручну працю мені здається, що я стикаюся з інакшим світом, який живе зовсім в іншому часі. Приділяючи багато часу процесу плетіння, я надаю створеним предметам більшої цінності, дія стає перформативною, трансовую.

 ph Nik Ponomarenko 22single picket performance 222222"одиночні пікет-перформанси "?", фото: Нік Пономаренко 

 

Попри посилання на традицію, ти не цураєшся нових медіа. В тебе є кілька проектів, в яких це простежується.

 Завжди добираю матеріали та техніки окремо для кожного проекту, намагаюся не обмежуватися. Живучи у світі нових медіа, я використовую їх у своїх проектах. Роблю докамерові перформанси, прямі трансляції в Instagram з одиночними пікетами, проект NFT «Pixel Vase Collection» та аналізую глітчи, які спричинені пошкодженими файлами у проекті «Family memory glitch».

Частина нашого життя тепер протікає між інтерфейсами, соціальними мережами та синім світлом екранів. У цьому просторі я знаходжу багато тем, які мене цікавлять. Наприклад: загибель профілів у соціальних мережах, демократизуючі пікселі і перенесення колекціонування на децентралізовані онлайн-ринки, а також новітні носії інформації та їх непостійність. На старі проблеми можна поглянути ще цікавіше через нові призми.


     Зберігати і передавати історію цієї родини я вважаю однією зі своїх місій. Зараз ця тема для мене особливо важлива і болюча

 

Проект «Family memory glitch» є яскравим нагадуванням про те, з якою легкістю можна втратити елементи пам’яті. В даному випадку це пошкоджені скани сімейних альбомів. Яка їхня історія?

Цей проект з'явився зовсім недавно, після 24.02. Моїй мамі та бабусі довелося залишити дім в Одесі, де ми жили і де минуло моє дитинство. Роздумуючи про це, я згадала сімейні фотографії, які залишилися в цьому покинутому будинку, та інші артефакти, які ми, можливо, ніколи більше не побачимо.

Я також згадала, що багато років тому моя двоюрідна сестра відсканувала ці фотографії. На сімейних фотографіях з'явилися різні збої через пошкодження носія. Помилка спожила деякі зображення та тексти. Фотографії моєї прабабусі Мари та прапрадіда Мосі були частково поглинуті кольоровими пікселями. Є також найболючіша, остання фотографія члена сім’ї в труні, також охопленого глітчем. Невідомо, чи вдасться забрати оригінали з квартири, де вони лежать, зберегти пам’ять і відсканувати ще раз. Вічних носіїв інформації не існує і сама пам'ять не вічна. З часом ці свідчення, артефакти та архівні дані зменшуються та змінюються. Зберігати і передавати історію цієї родини я вважаю однією зі своїх місій. Зараз ця тема для мене особливо важлива і болюча. Я відірвана від своєї родини і не знаю, коли їх ще раз побачу. З цих матеріалів я зробила серію плакатів і зинів, які можна буде придбати в обмеженій кількості. Кошти будуть спрямовані на допомогу приватним особам в Україні.

 

267 "Збій сімейної пам'яті" зін, фото: Марія Митрофанова

 

Моя родина має грузинське, єврейське, польське, українське та багато інших коренів, зараз її члени живуть по всьому світу. Я відчуваю цю суміш культур і контекстів. Це часто дає мені відчути землю під ногами.

 

У галереї Bunkier Sztuki в рамках вистави Малгожати Маркевич «Це вже не чоловічий світ» можна побачити твою роботу «Крайка». Довга смужка тканини з вишитими на ній прізвищами. Можеш познайомити нас з цією роботою?

Завдяки моїй бабусі Лідії Куликовій, яка тепер після важкої хвороби мала переїхати в село, нам вдалося зібрати 31 призвіще з жіночої гілки нашої родини. Історія наших предків, знайдена в архівах і дбайливо записана в зошитах, тепер знову залишилася в Одесі. То була спроба записати і передати, матеріалізувати сімейний код.

Важливою частиною проекту є матеріалізація та називання цих втрачених і знову відкритих імен, надання голосу, згадування жінок із колись величезної багатонаціональної родини. Прізвища часто змінювали під час війни та евакуації. Крайка є частиною традиційного українського костюма. Він несе в собі функціональний і глибокий зміст, сповнений тонких символів. Моя Крайка символізує об’єднання з великою родиною, створення стосунків із родичами, яких вже немає в нашому світі.

Спроба створити собі глибоку опору, якою згодом зв’язати своє внутрішнє ядро, як Крайкою зв’язували собі спину перед важкою працею. Моя родина має грузинське, єврейське, польське, українське та багато інших коренів, зараз її члени живуть по всьому світу. Я відчуваю цю суміш культур і контекстів. Це часто дає мені відчути землю під ногами.

 

ph Sonia Mossoczy 22Krajka22 3"Крайка", фото: Соня Мосcочи

 

Яке ставлення до життя здається тобі зараз найбільш розумним?

Зараз, як ніколи, важливо нести світло. По можливості треба жити і працювати. Важливо обіймати своїх близьких, теж якщо це можливо. Творити і зцілювати душі оточуючих людей і свою власну душу.

 

Плата за інтерв'ю буде переказана до Польської гуманітарної акції, яка підтримує постраждалих від конфлікту людей з України.

 

****

Марія Митрофанова - художниця з Одеси, Україна, живе і працює в Кракові. Навчається на третьому курсі в Педуніверситеті на факультеті «Мистецтво та медіа». Її творчість – це спроба вловити всі прояви духовності, відчути внутрішню тишу та отримати досвід, зокрема мораль, від природи. Посіла 24 місце у Young Art Compass 2021. Важливі виставки художниці: «Ciszej», WCRS Wrocław, 2021 (індивідуальна); "Camouflage", UFO Art Gallery, Краків, 2021; "Uważaj, niech tylko mój terapeuta to usłyszy!", Galeria Podbrzezie, Краків, 2021; Krajka – додаток до виставки Малгожати Маркевич "To już nie jest męski świat", Bunkier Sztuki, Краків, 2022 (триває).

****

 

Антоні Скшиняж (1999, Краків) - студент 2 курсу факультету «Мистецтво та медіа» Педагогічного Університету. Учасник багатогодинно імпровізуючого гурту Smackjam, з яким виступав із театральними постановками у Національному Старому театрі імені Гелени Моджеєвської, грав онлайн-концерт у рамках Partnerstwa dla Muzyki 2.0 та дав численні концерти в клубах Кракова тощо. Співзасновник серії вечірок Tune:l. Він створює експериментальну синтезаторну музику, записує твори колег, полюбляє створювати відео та копирсатись в матеріях.

 

****